Журнальный зал

Русский
толстый журнал как эстетический феномен

Опубликовано в журнале: ©оюз Писателей 2018, 17

Локти и ладони

Рассказ. Перевод с украинского Ии Кивы

 

Олег Александрович Коцарев (Олег Олександрович Коцарев) родился в 1981 году в Харькове. Окончил филологический факультет Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина. Книги стихов «Коротке і довге» (К., 2003), «Цілодобово!» (К., 2007, совместно с Б.-О. Горобчуком и П. Коробчуком), «Мій перший ніж» (К., 2009), «Стечение обстоятельств под Яготиным» (М., 2009, перевод на русский Д. Кузьмина и А. Афанасьевой), «Котра година» (К., 2013), «Цирк» (Тернополь, 2015), «Плавні річки» (Ивано-Франковск, 2015, совместно с Т. Прохасько), Černý chléb a Bílá velryba (Брно, 2015, перевод на чешский), сборник рассказов «Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого» (К., 2009), роман «Люди в гніздах» (К., 2017). Стихи публиковались в «©П» № 12 (перевод на русский Н. Бельченко и Н. Бутырской), журналах и антологиях «Новое литературное обозрение», «Воздух», «Дети Ра», «ШО», «Березіль», «Черновик», «СТЫХ», «Дві тонни», «Готелі Харкова: Антологія нової харківської літератури», «Харківська Барикада № 2: Антологія сучасної літератури», «Київ. Анатомія міста. XIX. XX. XXI…», «Сновиди», «Весло слова», «Весло ХР», «Поезія № 1», «Український тиждень», Magnus Ducatus (Вильнюс), Ludzi Miasta (Краков), «Харків forever», «10 європейців» (Украина-Германия), Dziennik (Польша), Korespondencjaojcem (Польша), Made in Ukraine (Италия), 10TAL (Швеция), рассказы — в коллективном сборнике «Потяг № 111: збірка творів письменників Харкова та Львова». Лауреат литературных премий «Смолоскип», «Молоде вино», ім. Валер’яна Підмогильного, журнала «Кур’єр Кривбасу». Переводился на азербайджанский, английский, белорусский, бенгальский, иврит, итальянский, литовский, немецкий, польский, португальский, словацкий, фран-цузский, шведский и др. языки. Один из составителей антологии «Українська авангардна поезія (1910–1930-ті рр.)» (совместно с Ю. Стаховской). Живёт в Харькове и Киеве. Работает в издательстве «Смолоскип» и журналистом-фрилансером.

 

 

 

Лікті й долоні

 

ялинаніби ведмідь після сплячкиз’їдає шматок овиду

а якщо трохи повернути голову — з’їдає задумливу жінку

у вікні навпроти

Богдан-Олег Горобчук

 

1

 

У першій половині літа павуки вже з усіх сил розвішують на вишнях свої мотузки. Саме мотузки, а не сіті чи мережива. Ніяк не можна зрозуміти, чи здатні вони щось спіймати в ці тонкі стрічки. Добре, тоді ближче: на вікні управління окупаційної адміністрації містечка N-ів хтось із інших павуків уже сплів справжні тенета, тільки от вони не блищать на сонці, а хотілось би. Але все одно можна прилаштуватися так, щоб частина подій за вікном ховалася й зникала в павутинні.

Ось у чоловіка, що там сидить, зникло одне око, одне з тих двох, якими він хоче встати й підійти до вікна. Але не встає. Натомість заходить нижня половина жінки та просить у нього довідку.

— Та я не знаю, це не зовсім моя сфера.

Ні, ви зрозумійте! До мене вже приходили! Треба щось робити, я тільки на вас сподіваюся!

Нижня половина перетворюється на верхню, лікті рішуче сідають на стіл.

— А де тоді свідчення про неучасть родичів у бойових діях? Що, думаєте, цього ніхто не побачить?

— Не побачить, не побачить! Я ж пам’ятаю, як у вас іще тоді, до всього цього, виходило добре! А ви пам’ятаєтеперед війною на концерті на честь дня перемоги в попередній війні пляшки від охорони ховали? Я пам’ятаю! Зрозумійте ж, зрозумійте — мене просто посадять, а про гірше я навіть думати не хочу. А ви? Ви цього хочете?

Сором’язливі долоні й рішучі лікті, а в нього навпаки.

— Я хочу?

— Будь ласка! Просто підпишіть, я знаю, ви хороший.

— Я дуже хороший. Я подумаю.

І він нарешті таки йде до вікна. З паперами. Чухає правою рукою ліве вухо. Лікті шоковані від такого нахабства пальців і долонь. Чухає долоню об щетину.

Вона дивиться на нього благально, але її лікті сміються з його ліктів, сповнені пихи і драйву.

Окей. Що там?

Вона мовчки і з усмішкою вкотре підсовує папери. Він кидає ще один погляд за павутинням одним зі своїх очей. Якась мить — і за вікном з дерева нечутно падає вишня. І тоді його руки… Ойого руки!!! Лікті червоніють і наче зовсім зникають, а пальці беруть її за руку і кажуть:

Ти дурепка! Але дядя через тебе ризикує. Його теж можуть посадить у темний підвал!

Її рука десь така м’яка, як хотілось би, щоб були м’які губи. Вона втомлено сміється й не відсовує його, лиш трохи відвертається. Їхні верхні половини вже виходять із кімнати, спершу її, трохи пізніше його. Його половина каже комусь: «Обід».

І вони йдуть повз вишню з незграбною мотузочкою павутиння, повз вишню вирішально впалої вишеньки, але не в бік їдальні, а в бік річки.

 

2

 

У першій половині літа кісточки з’їдених вишень або вишень засохлих лежать на цеглинах від побитої частини будівель, як пам’ятні камінці на юдейських могилах. Павуки снують між ними траурні сірі вінки, невидимі й, на жаль, знову не блискучі (це треба дочекатись осені). Сіамська пара вишень весело гойдається біля вікна ледь почорнілої будівлі адміністрації містечка N-ів, де працює комісія з перевірки співпраці громадян із окупантами під час тимчасової окупації. Якщо вдивитись у рум’яні вишневі боки, видно, що діється у кімнаті, хоч кімната й дивовижно витягнена, вигнута і криваво червона. Там сидить смішна витовщена жінка, ой яка ж вона витовщена, ніби з’їла всі пайки часів окупації, ніби то не вона йшла тоді не в їдальню, але до річки. Вона щось робить-робить-робить, коли раптом підкидає свою ручку аж до стелі. Ручка летить і крутиться, а потім слухняно зручно падає в руку жінки. При цьому на вишневому екрані вона встигає кілька разів збільшитись і зменшитись у ті самі кілька разівякби знати геометрію, алгебру й фізику, можна було б навіть вивести формулу.

Але знана тут тільки трохи географія.

З північного боку в кімнаті відчиняються червоні гнуті корабельні двері, й заходить чоловік.

Першим ділом глядить на вишню, опосередковано перетнувшись поглядом зі спостерігачем.

Другим ділом починає просити довідку.

— Я вам скажу чесно, — і посміхається в невидиму на вишні підлогу, — я співпрацював з окупаційною адміністрацією. Навіть працював у ній. Але довідка мені потрібна просто позаріз. Без неї — ви самі розумієте, що зі мною буде без неї. І ні, не думайте, я ні в яких злочинах не брав участь, навіть не знав про них. Працював, просто довідки виписував.

Думаєш, я не пам’ятаю?

— Ну, раптом забула, це ж коли було.

Його лікті приречено звисають.

Пам’ятаю-пам’ятаю, довідки, потім до річки.

Це один-єдиний раз так було!

Хі! Що сталось одного разу, станеться вдруге.

— Послухай, мені реально потрібна ця довідка, інакше все, глина, а так буде хоч час вибратися.

— А чим же я доведу, що ти не брав участь у злодіяннях окупантів? Не користувався, наприклад, службовим становищем?

Його пальці сміливо й віртуозно чухають не зовсім голену ямочку на підборідді. Тверду і виразну, мабуть, — на вишневому боці того не видно.

Вона задумано встає і ходить, від чого її голова сягає самого вершечка ягоди.

— Пам’ятаєш, мені теж тоді була дуже потрібна довідка.

Її лікті стають йому на плечі, а сонячний промінь чомусь починає допитувати вухо.

— Я подумаю, що можна для тебе зробити.

Іде й замикає двері. Кричить кудись через них «Обід!» і сміється. Його лікті вражені такою сміливістю. Вона підходить, притискає його, сидячого, шию до свого тіла та каже: «Довідка, довідка, довідка…»

Він не опирається, лише для початку трохи ухиляється від поцілунків у губи. Їхні пристрасні рухи розгойдують вишню. Сонячний промінь допитує вже порожній стілець. Нарешті вона виписує довідку, відчиняє двері, й він іде геть. Іде в бік їдальні, бо до річки ніби вже й нема чого. Потім на вулицю виходить вона. Дивно, наскільки вони обидвоє стрункі, коли опиняються поза вишневим відображенням. Вона думає, а потім говорить нечутно сама до себе:

— Кажуть, життя таке коротке, а я цього зовсім не відчуваю.

Надірване павутиння на вікні весело махає хвостиком. На кухлик жебрака, що сидить на одній з куп цегли, час від часу сідають пташки купюр.

 

06.07.2014

 

 

 

 

 

Локти и ладони

 

…ель — будто медведь после спячки — съедает кусок горизонта

а если слегка повернуть голову — съедает задумчивую женщину в окне напротив…

Богдан-Олег Горобчук

 

1

 

В первой половине лета пауки уже изо всех сил развешивают на вишнях свои верёвки. Именно верёвки, а не сети или кружева. Совершенно невозможно понять, способны ли они хоть что-нибудь поймать в эти тонкие ленты. Ладно, тогда ближе: на окне управления оккупационной администрации городка N-ов кто-то из других пауков уже сплёл настоящие сети, только вот не блестят они на солнце, а хотелось бы. Но всё равно можно изловчиться встать так, чтобы часть событий за окном скрывалась и исчезала в паутине.

Вот у сидящего там мужчины исчез один глаз, один из тех двух, которыми он хочет подняться и подойти к окну. Но не делает этого. Напротив, входит нижняя половина женщины и просит у него справку.

— Да я не знаю, это совсем не моя сфера.

— Нет, вы поймите! Ко мне уже приходили! Надо что-то делать, я только на вас и надеюсь!

Нижняя половина превращается в верхнюю, локти решительно садятся на стол.

— А где тогда доказательства неучастия родственников в боевых действиях? Что, думаете, этого никто не заметит?

— Не заметит, не заметит! Я же помню, как у вас ещё тогда, до всего вот этого, хорошо получалось! А вы помните — перед войной на концерте в честь дня победы в предыдущей войне бутылки от охраны прятали? Я помню! Поймите же, поймите — меня просто посадят, а о худшем я даже думать не хочу. А вы? Вы этого хотите?

Застенчивые ладони и решительные локти, а у него наоборот.

— Я хочу?

— Пожалуйста! Просто подпишите, я знаю, вы хороший.

— Я очень хороший. Я подумаю.

И он, наконец, направляется к окну. С бумагами. Почёсывает правой рукой левое ухо. Локти шокированы такой наглостью пальцев и ладоней. Почёсывает ладонь о щетину.

Она смотрит на него умоляюще, но её локти, преисполненные надменности и драйва, посмеиваются над его локтями.

— Окей. Что там?

Она молча и с улыбкой в который раз подсовывает бумаги. Он бросает ещё один взгляд на паутину одним из своих глаз. Какое-то мгновение — и за окном с дерева бесшумно падает вишня. И тогда его руки… О, его руки!!! Локти краснеют и будто бы совсем исчезают, а пальцы берут её за руку и говорят:

— Ты дурочка! Но дядя из-за тебя рискует. Его тоже могут посадить в тёмный подвал!

Её рука приблизительно такая же мягкая, как хотелось бы, чтобы мягкими были губы. Она устало смеётся и не отталкивает его, лишь слегка отворачивается. Верхние их половины уже выходят из комнаты, сначала её, чуть позже его. Его половина говорит кому-то: «Обед».

И они идут мимо вишни с неуклюжей верёвочкой паутины, мимо вишни решающе упавшей вишенки, но не в сторону столовой, а в сторону речки.

2

 

В первой половине лета косточки съеденных вишен или вишен засохших лежат на кирпичах от разрушенных частей зданий, как памятные камешки на иудейских могилах. Пауки вьют между ними траурные серые венки, невидимые и, к сожалению, по-прежнему не блестящие (для этого нужно дождаться осени). Сиамская пара вишен весело раскачивается возле окна слегка почерневшего здания администрации городка N-ов, в котором работает комиссия по проверке сотрудничества граждан с оккупантами в период временной оккупации. Если всмотреться в румяные вишнёвые бока, видно, что делается в помещении, хотя комната удивительно вытянутая, выгнутая и кроваво-красная. Там сидит смешная упитанная женщина, ой до чего же она упитанная, будто бы съела все пайки времён оккупации, будто бы это не она шла тогда не в столовую, а к речке. Она что-то делает-делает-делает, как вдруг подбрасывает свою ручку к самому потолку. Ручка летит и крутится, а потом послушно удобно падает в руку женщины. При этом на вишнёвом экране она успевает несколько раз увеличиться и уменьшиться в те самые несколько раз — если бы знать геометрию, алгебру и физику, можно было бы даже вывести формулу.

Но знают тут одну географию, и то самую малость.

С северной стороны комнаты открывается красная гнутая корабельная дверь, и входит мужчина.

Первым делом смотрит на вишню, опосредованно пересёкшись взглядом с наблюдателем.

Вторым делом начинает просить справку.

— Я вам честно скажу, — и улыбается в невидимый на вишне пол, — я сотрудничал с оккупационной администрацией. Даже работал в ней. Но справка мне нужна просто позарез. Без неё — вы сами понимаете, что со мной будет без неё. И нет, не думайте, ни в каких преступлениях я не участвовал, даже не знал о них. Работал, просто справки выписывал.

— Думаешь, я не помню?

— Ну, вдруг забыла, это ж когда было.

Его локти обречённо свисают.

— Помню-помню, справки, потом на речку.

— Это один-единственный раз так было!

— Ха! Что случилось один раз, случится и во второй.

— Послушай, мне реально нужна эта справка, иначе всё, кранты, а так будет хоть время выбраться.

— А чем я докажу, что ты не участвовал в злодеяниях оккупантов? Не пользовался, например, служебным положением?

Его пальцы смело и виртуозно почёсывают не до конца выбритую ямочку на подбородке. Твёрдую и выразительную, наверное, — на вишнёвой стороне этого не видно.

В задумчивости она встаёт и начинает расхаживать туда-сюда, отчего её голова достаёт до самой верхушки ягоды.

— Помнишь, мне тогда тоже очень нужна была справка.

Её локти становятся ему на плечи, а солнечный луч почему-то начинает допрашивать ухо.

— Я подумаю, что можно для тебя сделать.

Идёт и закрывает дверь. Кричит куда-то через неё «Обед!» и смеётся. Его локти поражены подобной смелостью. Она подходит, прижимает его, сидящего, шею к своему телу и говорит: «Справка, справка, справка…»

Он не сопротивляется, только для начала немного уворачивается от поцелуев в губы. Их страстные движения раскачивают вишню. Солнечный луч допрашивает уже пустой стул. Наконец, она выписывает справку, открывает дверь, и он удаляется прочь. Идёт в сторону столовой, потому как на речку вроде бы уже и незачем. Потом на улицу выходит она. Удивительно, до чего они оба стройны, когда оказываются за вишнёвым отражением. Она о чём-то думает, а потом беззвучно бормочет себе под нос:

— Говорят, жизнь такая короткая, а я этого совсем не чувствую.

Надорванная паутинка на окне весело машет хвостиком. На кружку нищего, сидящего на одной из груд кирпича, время от времени садятся птички купюр.

 

Авторизованный перевод с украинского Ии Кивы

 

Версия для печати