Стихотворения
Опубликовано в журнале Дети Ра, номер 5, 2006
Напис на термос╗
В таких термосах китайц╗ тримають спогади
Так╗ термоси видається що легко сповнити
Та дивишся в телескоп його горла й не бачиш дна
А риби ╗ кв╗ти пливуть емальною р╗чкою
╡ десь у тоб╗ кожен день хтось позначив нас╗чкою
╡ зранку приходить та днина яка одна
Незруйнований аул. Колискова
Б╗лий каптар ходить навколо будинку,
Чорною шерстю всипаний його сл╗д.
Сл╗д довжиною не менше ш╗стнадцяти дюйм╗в.
Б╗лий каптар стукає пальцями в ст╗нку.
Сонце доп╗ру с╗ло, рано дивитись на сх╗д.
У таборах солдатських не скоро гратимуть сурми.
Б╗лий каптар чорною шерстю вкритий.
Не зазирай, господине, йому в лице.
Куля його не бере, господарю, тож не лаштуй рушницю.
Кажуть, що в╗н з подорожн╗х збирає мито,
Т╗льки не кажуть яке. ╡, напевне, за це
Б╗л╗ солдати бояться його ╗ генерал боїться.
Б╗лий каптар губами торкається шибки.
Подих його туманить тоненьке скло.
В╗кна мал╗, кр╗зь них лиш рука прол╗зе.
У господин╗ з руки випадає скибка.
Чути стає, як сухо дихає зло —
Зброя ╗ вибух╗вка в ящиках ╗ вал╗зах.
Сонний господар бгає до люльки листя.
Лиш с╗рники сир╗, та й рука тремтить.
Завтра прийдуть зелен╗ по с╗ль та гранати,
Думає в╗н ╗ ловить люлькою ╗скру.
Б╗лий каптар п╗де, як вогонь догорить.
Просто в╗н дуже любить вогонь споглядати.
Каптар — так на Кавказ╗ називають ╗стоту, в╗дому нам як сн╗гова людина. Чому його, у темряв╗ майже невидимого, ╗менують б╗лим, авторц╗ нев╗домо.
в╗рш у чотири пасма
слово прийде до кого схоче
а тоб╗ випадковому св╗дку
є можлив╗сть лише приручити
темну т╗нь на осв╗тлен╗й стел╗
що береться не знаю зв╗дки
мабуть просто лишається з ноч╗
як великий н╗чний метелик
так буяють блакитн╗ кв╗ти
де тор╗к продавали дин╗
так волосся на сонц╗ яр╗є
╗ збивається в гриву гн╗ву
так в╗трами дихають мушл╗
ти не в╗даєш власної мр╗ї
що готова зд╗йснитися нин╗
╗ яку ти прийняти мусиш
як вагому зелень припливу
Новий побут
(цикл)
1
Тихе вулиць буз╗ння ╗ пиво на темному мост╗.
╡ себе тоб╗ шкода, як лампу п╗дсв╗тки у брост╗ —
Забобон буржуазний, — тод╗ як кордонами м╗ста
Ходить сон, ходить тем╗нь.
Ненавидиш бути ╗скристим.
2
Спека.
Розглядаєш картинку на пап╗рц╗ в╗д цукерки,
доїденої по дороз╗.
Над тобою — бетонна с╗нь.
За тобою
хтось виклав на ст╗н╗ замки й вершник╗в.
П╗д тобою — в╗тер
пересипає в долонях
обгортки цукерок.
А ти — не археолог,
не детектив,
╗ вс╗ автори тут для тебе —
загадка.
3
У сус╗дн╗й к╗мнат╗ хтось ч╗тко промовить: «Нє нада!» —
але звуки повз тебе прокотяться теплим клубком —
╗ раптово в╗дчиняться вс╗ чорно-б╗л╗ ляди,
╗ на їхн╗й меж╗ балансуєш ламким п╗шаком.
Хтось п╗д краном соб╗ з голови вимиває мороку,
щоб думки залишились, та т╗льки не т╗, що були,
щоб край л╗жка йому не з’явились недобр╗ пророки
╗з очима, бл╗дими, мов ягоди омели.
4
Розмова
╡де в далеч╗нь.
Тверезий, — тоб╗ почесне м╗сце на п╗дв╗конн╗,
Споглядай пурпурове небо над мегапол╗сом,
Сьорбай вогонь ╗з вигадливого наперстка.
Маленька лампа на кухонн╗м стол╗.
Г╗сть ╗ господар розпалюють люльку.
Дим
Обс╗дає тв╗й нюх задушливим в╗ником.
Г╗сть ╗ господар перейнят╗,
Зайнят╗
Кожен своїм
╡ говорять злагодженим дуетом.
А ти
Визираєш назовн╗
З поверху, п╗дтопленого темрявою двора,
Завезений з доброї вол╗
Старовинним ╢ратчастим л╗фтом.
М╗сто
Темн╗шає, сплутує ще св╗ж╗ твої сл╗ди.
Ось на всю ст╗ну карта ╙вропи:
Спробуй,
В╗дсл╗дкуй св╗й маршрут,
Познач м╗сцеперебування.
У простор╗ є невагом╗сть,
А в час╗ — ото таке, як зараз.
Тут тоб╗ й ночувати:
Серед ╗нд╗йського шмаття, складаного велосипеда,
Арх╗в╗в ╗ м╗кросхем, розсипаних по п╗длоз╗,
Пресованих сх╗дних пахощ╗в, дерев’яних ваг╗тних слоник╗в —
Позначених мудрою загадкою речей,
Т╗льки припалих пилюкою,
Шкарпеток, як╗, мов коти, ховаються п╗д канапу.
А вранц╗ прийде холод ╗ ч╗тк╗сть думки,
В╗рна дорога дал╗ й чиїсь прихильн╗ об╗йми.
Прийде з кухн╗ господар, який ходив по живильну вологу.
╡ з поверху на поверх,
Як у годиннику,
Буде тихо
Пересипатися
П╗сок.
5
Св╗ту цього переходи п╗дземн╗, дим непочатий
ставлять на тебе, ставлять на мене
р╗зн╗ печат╗.
Як карусел╗ накатан╗ рухи, звичн╗ принади
влипнуть у в╗ч╗, вгрузнуть у вуха,
в нирках осядуть.
В╗тер заносить пилок ╗ нас╗ння в клав╗атуру;
зв╗дси ж береться трава м╗ж кам╗нням
давнього муру.
Ключ ╗ замок, та на дверях застигли перестороги.
Зрештою, що там — злото ╗ ср╗бло?
пил ╗ стоноги?
Ганна Яновская — поэтесса, переводчица, лингвист. Родилась в 1980 году в Харькове. Окончила Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина. Состоит в литературном конгломерате «Весло слова». Автор нескольких книг стихов для детей. Публиковалась в коллективных сборниках и периодических изданиях.