Стихотворения
Опубликовано в журнале Дети Ра, номер 10, 2006
* * *
сиве божев╗лля
ц╗лує хмари взасос
втома
втомилась сама
╗ до спазм утомила мене
люди
браття мої
щоб ви скисли до ранку
дайте пожити без сл╗в
дайте пожити без сн╗в
просто
дайте
пожити
Н╗ч
сонячне коло розколото
тупою сокирою на дрова
темно
шашлик у банках
ст╗кає останньою агон╗єю соку
зор╗ в потертих джинсах
фальшиво сп╗вають БГ
пустоголовий м╗сяць
миє в р╗ц╗ пом╗дори
╗ деб╗льно посм╗хається
ах
як добре отак соб╗ в╗дпочити
а порубане сонце
знову виросте…
знову виросте?..
Депрес╗я
спускаюсь у збайдуж╗л╗сть
невже
вже
надходить повна «же»?
сунуть справи
то зл╗ва
то справа
де ж моє право
на вран╗шню каву
з сигарою?
╗д╗ть ви на ф╗╢
╗з вашим святом —
як назвати
ц╗ хмари з вати?
хоч вий
а в╗тер злий —
не хоче цю гидь здувати
жарти сальн╗
за ст╗нами спальн╗
о людство
о твої ╗стини правильн╗
на вс╗х твоїх л╗ках можна писати:
«застосовувати ректально»
* * *
домовички звичайно пахнуть борщиком
покраденим ╗з горщик╗в хазяйських
а ще вершками пахнуть ╗з комори
здобутими в той самий хитрий спос╗б
а разом з ними так пахтить ╗ затишок
╗ сонне павутиння по куточках
╗ р╗дний пил зворушливий до сл╗з
* * *
у своєму коханн╗ щемному
божев╗льному
богомудрому
у своєму коханн╗ щемному
що на шиї висить дзв╗ночком
ти — малесенький м╗й осл╗нчик
дерев’яний
нехитро зроблений
на який можна просто стати
╗ вхопити з╗рку долоньками
Перш╗ холоди
жовтень зав╗шує дзеркала.
ос╗нь ╗з дзвоном битого скла
тягне калош╗ по зимн╗й п╗длоз╗ —
з╗щулена ╗ мала.
а падолист з похм╗лля
варить л╗карське з╗лля,
в╗кно зачиняє, каже — дме,
каже — з╗лля краще розсолу,
та в╗ри н╗хто не йме.
дощ ╗з лицем оспалим
жере цибулину з салом
крутить на палець косу масну
плямкає ╗з неп╗дробним жалем
та зазирає в труну —
прямо у сив╗ оч╗ вересня.
Сам╗сть
г╗рко привабливий
проникливий
св╗тловолосий:
рум’янець на вилицях
джинси блакитн╗
(наче оч╗ в Мар╗ї)
зовс╗м босий
хоча й у крос╗вках
босий бо серце
босе
бо серце з б╗са наївне
чекає Христа
чекає його зв╗дус╗ль
ще трохи — ╗ сльози
ще трохи — ╗ вкушен╗ губи
ус╗м своїм проф╗лем
небезпечно тонким
чекає Христа
ми зовс╗м забули
а Христос — в╗н у кожного св╗й
Христос — бородатий безжальник
з г╗тарою, кв╗тами й перснем…
* * *
за втомою втома
рудою хвилею
захлюпують в пащу
роззявлену серця
пащу роззявлено
в червоному криков╗
крик перетворено
в с╗ре булькання
в кожн╗й бульбашц╗
по несит╗й мр╗ї
пливуть-п╗д╗ймаються
в небо некошене
прямо Господу в руки наївн╗
ось тоб╗: «ваш╗ слова та й до Бога»
бульбашки луснуть — мр╗ї посипляться
Бог зойкне, задивиться вниз — та й забуде
в╗н-бо дитина
йому дозволено
* * *
тупими ножицями
з душ╗ накроїли
сорочечок
для потерчат
якщо з мене вир╗жуть те
чим говорю
чи матиму
чим мовчать
кажуть ╗ще —
добр╗ї люди
насправд╗ —
чисто кати
душа в мене сльозна
сорочечки будуть
потерчатам пекти
╗ стануть вони плакати
а я їх вмовляти
а я їх за руку водить
на те й потерчата, щоб потерпати
на те й душа, щоб кроїть
Виктория Нарижна — поэтесса, переводчица на украинский язык иностранной литературы. Родилась в 1982 году. Окончила филологический факультет Днепропетровского национального университета. Лауреат премии «Смолоскип».